[Alnika]

200 лет Тарасу Григорьевичу Шевченко сегодня.

...Это было — в девятом? в десятом классе? Не помню точно. Как-то случайно дома наткнулась на маленькую книжечку — миниатюрное издание. Как сейчас помню, такая темно-зеленая, бархатистая на ощупь. Без суперобложки, то есть она, наверное, когда-то была, но потерялась. А на этом темно-зеленом ни имени автора не было, ни названия. Открыла, а там стихи на украинском. И прямо в глаза — строчка: Без милого сонце світить — як ворог сміється. Помню, что аж вздрогнула: настолько это было точно. И потом всё как завороженная повторяла: "Без милого солнце светит — словно враг смеется"...

Взяла с собой книжечку в школу — маленькая, удобно. Не могла от нее оторваться. Хорошо помню, как на физике ее под партой читала. В смысле читала, держа ее под партой.))

Потом уж купила нормальное издание "Кобзаря". Там и прочитала полностью ту поэму, "Тополя", откуда была та поразившая меня строчка. А в моей первой, маленькой книжечке был только этот отрывок:

Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає,— як сирота,
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати —
Як чужії люди,
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б'ється.

Вот с тех пор его и помню.

И еще несколько запомнила тогда и тоже помню до сих пор.

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині,
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поцілувались.

Якого ж ми раю
У Бога благаем?
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі,—
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

Еще вот это:

І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть.
Неначе п'яний очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.

Я их помню устно,) но записать сама, конечно, не смогла бы: это я просто из Сети скопировала.

Ну и вот это, тоже любимое (и как никогда актуальное):

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись.—
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.